Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,
виміряти, висловити словами, визначити початок,
вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.
В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток
якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –
краще до кінця не перевіряти.
Неправда, що є каміння, яке не точить водою,
і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;
неправда також, що все, що вже було із тобою,
забудеться, заросте, ніби брук травою,
зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,
ніколи не болітиме знову.
Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,
як тендітні рослини, як паперові квіти.
І триває найдовше не душа невагома,
не палка надія, а просто втома,
втома, котру, здобувши, вже нікуди не можеш діти.
Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,
поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –
запам’ятовуй усе, що мало значення досі,
ховай свій світ у легенях, в крові, під шкірою.
Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,
не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.
| 
