Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
Ты – человек-отель. Множество разных людей впускаешь в себя пожить. Ты – общественный деятель. Они тебе платят дань за то, что живут в тебе. И это – само собой – не только (не столько!) деньги, cколько обмен идей, опыта и услуг. Все довольны. И все здесь, увы, ненадолго. Но все равно тебе пусто не будет тут. Просто другие дни вспенят другие волны.
Хочешь гляди, а не хочешь, так не гляди: Я уродилась с огромной дырой в груди. ... Я лила в нее кофе, несла цветы, Чтобы как-то спасаться от пустоты. Я вставляла туда мужчин, подруг,
Книги, идеи, работу и все вокруг.
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого себе помножити можна для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
...>>>
не відпускай мене, моє сонце сльозами орошене,
за дверима порожнє місто й нікого рідного.
тримай мою руку як ніби нічого дорожчого
ти ще не тримав...
не бачив... ніколи не відав...
не відпускай мене - мої зорі тобою запалені,
розсипаються іскрами, снують, ніби кров попід шкірою.
зігрій мене зараз... цілунками, шепотом, вірою,
ховай свої сни між моїми теплими пальцями.
не відпускай мене... у будні спраглі зла,
я прокидаюсь в акордах заслуханих синглів.
не відпускай мене. серце занадто високо,
щастя занадто близько
й душа іще жива...
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити, виміряти, висловити словами, визначити початок, вигадати їм зужиток, виписати у зшиток. В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати – краще до кінця не перевіряти. Неправда, що є каміння, яке не точить водою, і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову; неправда також, що все, що вже було із тобою, забудеться, заросте, ніби брук травою,
я намріяла тебе, я намріяла,
я у щастя і у тебе серцем вірила.
я надіялась на долю і за хмарами,
я намарила тебе, я намарила.
може правдою моєю, може вірою,
став ти радістю для серця, став надією.
попід небом ходять хмари, бродять парами,
я намарила кохання, я намарила.
і за сонцем твої очі світять в райдузі,
за дощами плачуть сосни, небу байдуже.
між примарами любові, вітру чарами,
я намарила тебе на долю. я намарила.
За гранню моєї уяви ти зводиш мости,
Коли я ночами по вулицях тиняюсь з тінями.
Говорю з книжками, речами, фото, листами, Заточеними, зацикленими, загостреними під твоє ім’я...
І всі мої минулі історії ведуть до тебе,
А всі мої “люблю” чекали твоєї присутності.
У мене до тебе рідність, тотожність, потреба
Твого запаху,
У мене до тебе пожежа, пожарище чи й стихія, по-суті.
Так ніби наш світ розполовинений небом
І в ньому для нас, на двох, окрема країна,
Окремі ворота, окремі долини ніби
І я до країни тієї для тебе ключі,
Включай мене швидше. Скоріше мене включи...
Ти знаєш усі мої кнопки, усі загадки,
Включи мене швидше, допоки ідуть дощі,
Допоки під ноги лягають вогні і шляхи
Допоки заховані в постіль мої страхи,
Включи мене швидше.
Скоріше.
Я – твої ключі.
Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати.
Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти.
Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі.
Так набувають сенсу зустрічі випадкові,
колись давно пережиті. Так виростають ріки
з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі,
робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові.
Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші,
свої обживають ніші, а сни обживають душі.
І ще не стає тепліше, але не стає холодніше.
І люди стають простіші, якщо не стають добріші,
і обживають що можуть, але стараються дуже.
З непевних і темних видив викреслюються предмети,
дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди,
такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети.
Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти,
і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.
