*** І як тепер тебе забути? Душа
до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила. Такої
чистої печалі, такої спраглої жаги, такого зойку у мовчанні, такого
сяйва навкруги. Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!.. Це,
може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі.
* * * Ми
виїхали в ніч. І це було шаленство. Збиралось на грозу. Ми виїхали в
ніч. Притихлі явори стояли безшелесно. І зблиснула гроза — як
вихопила ніж! Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму. Машину
повело, і ми згубили шлях. Усі мої ліси, удень такі приватні, Схрестилися
вночі із небом на шаблях. Я думала в ту мить: привіт моїй гордині. Ми
виїхали в ніч. Дороги не видать. Було моє життя — як ночи горобині. Нічого
у житті не вміла переждать. О, як мені жилось і як мені страждалось! І
як мені навіки взнаки воно далось! А що таке життя? Чи те, що
переждалось? Чи все-таки життя — це те, що відбулось?