Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
Ты – человек-отель. Множество разных людей впускаешь в себя пожить. Ты – общественный деятель. Они тебе платят дань за то, что живут в тебе. И это – само собой – не только (не столько!) деньги, cколько обмен идей, опыта и услуг. Все довольны. И все здесь, увы, ненадолго. Но все равно тебе пусто не будет тут. Просто другие дни вспенят другие волны.
Хочешь гляди, а не хочешь, так не гляди: Я уродилась с огромной дырой в груди. ... Я лила в нее кофе, несла цветы, Чтобы как-то спасаться от пустоты. Я вставляла туда мужчин, подруг,
Книги, идеи, работу и все вокруг.
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого себе помножити можна для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
...>>>
не відпускай мене, моє сонце сльозами орошене,
за дверима порожнє місто й нікого рідного.
тримай мою руку як ніби нічого дорожчого
ти ще не тримав...
не бачив... ніколи не відав...
не відпускай мене - мої зорі тобою запалені,
розсипаються іскрами, снують, ніби кров попід шкірою.
зігрій мене зараз... цілунками, шепотом, вірою,
ховай свої сни між моїми теплими пальцями.
не відпускай мене... у будні спраглі зла,
я прокидаюсь в акордах заслуханих синглів.
не відпускай мене. серце занадто високо,
щастя занадто близько
й душа іще жива...
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити, виміряти, висловити словами, визначити початок, вигадати їм зужиток, виписати у зшиток. В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати – краще до кінця не перевіряти. Неправда, що є каміння, яке не точить водою, і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову; неправда також, що все, що вже було із тобою, забудеться, заросте, ніби брук травою,
я намріяла тебе, я намріяла,
я у щастя і у тебе серцем вірила.
я надіялась на долю і за хмарами,
я намарила тебе, я намарила.
може правдою моєю, може вірою,
став ти радістю для серця, став надією.
попід небом ходять хмари, бродять парами,
я намарила кохання, я намарила.
і за сонцем твої очі світять в райдузі,
за дощами плачуть сосни, небу байдуже.
між примарами любові, вітру чарами,
я намарила тебе на долю. я намарила.
Гріх тобі скаржитись – переживи і живи.
Перев’яжи собі римами рани і внутрішні драми.
Наворожи собі тишу нічними містами.
Знай собі ціну – не опускай голови.
Біль тобі шоковий, шок тобі больовий.
Крила твої ламані-переламані.
Йди по асфальту. Не витрачай висоти.
Жоден із них не вартий твоєї пам’яті.
Літо на вулиці – небо тобі на плечах.
Тихо рахуєш «сталося» і «не збулося».
Ламана лінія – щастя в простих речах.
Близько не той, хто близько, а той, хто близький.
Тільки ніхто не близький і ні з ким не близько.
Люди ще вірять, що я малолітнє дівчисько – люди мені пробачають мої помилки.
Так і живемо – тільки мені занизько.
Вкотре підводжу риску під тим, що вже.
Люди ковтають мене, як солодке драже.
Люди вивчають мене, ніби мову англійську.
Сонце до сонця – два сонця, безсоння моє.
В цьому мінливому світі усе перемінне.
...>>>
В цьому мінливому світі – усе помилки. Близько не той, хто неблизько, а той, хто близький…
