Світ Мімочки

і я обирала тишу хоча перед тим
вмикала на повну гучність дзвінок будильника
себе залишала вкотре один на один
із небом брудним і власним нерівним диханням

і я обирала фарби хоча перед тим
змивала усі кольори щоб знову по чистому
і кілька хвилин намагалася бути чесною
і вперто шукала у всьому лише позитив

і я обирала світло хоча перед тим
так ніби дитина  боялась заснути в темряві
і тіло здавалося чимось занадто тісним
і ліжко чомусь залишилося нерозстеленим

час
всі межі перейдено всі перемир’я припинено
всі мертві залишаться мертвими – правила змінено
на кожному метрі моєї країни промерзлої
горять береги і снайпери ціляться в спини

це той Рубікон коли вже нема посередині
коли неможливо назад чи ні з ким – зависока ціна
бо є «до кінця» і віра що все не даремно
бо небо палає як свічка за тих хто сконав

пронизує наскрізь жорстокість жертовність і витримка
незламність людей в кого мужність сильніша за страх
країна поранена в серце – і жодного винного
країна на кожному метрі страждає від ран

...>>

одягаєш свою безтурботність як сукню – усе тобі легко,
усе тобі добре, усе тобі завжди на краще…
а коли починається тиша – повітря важчає,
осідає на плечі мовчанням і світлим сумом.

ти щаслива людина – оця твоя чесність підшкірна 
приростає до тиші, гартує дівчачу природу…
а коли починається вічність – каміння у воду;
ти щаслива людина – ти носиш під серцем покірність.

відчувай себе морем: прибоям ніколи не боляче,
між всіма берегами найлегше – собою залишитись;
а коли починається небо, потрібна тиша,
а коли починається вітер – потрібна свобода.

 

Стискає серце знов твоя краса
І в пам'яті лишились твої очі,
Скажи, чому ти більше не моя?
І ласки як забуть твої дівочі?

Приспів:
А ти відкрила йому своє серце,
Зламала крила - я не полечу,
Навік залишусь тобі третім лишнім,
Бо лиш тебе я єдину люблю!..

У тобі щастя я своє знайшов,
Здавалось, виростали в мене крила,
Та обламала ти моє життя,
Як поламались в кораблі вітрила...

Приспів.

Крім тебе я нікого не кохав,
Я лиш тобі віддав своє кохання,
Я думав, ти зі мною назавжди,
А ти лишила в серці лиш страждання...

Приспів.

Влюбляются не в лица,не в фигуры
И дело, как ни странно, не в ногах. 
Влюбляются в тончайшие натуры 
И трещинки на розовых губах. 
Влюбляются в шероховатость кожи, 
В изгибы плеч и лёгкий холод рук, 
В глаза, что на другие не похожи, 
И в пулемётно-быстрый сердца стук. 
Влюбляются во взмах ресниц недлинных
И родинки на худеньких плечах, 
В созвездие веснушек чьих-то дивных 
И ямочки на бархатных щеках. 
Влюбляются не в лица, не в фигуры 
- они всего лишь маски, миражи. 
Влюбляются на долго лишь в натуры, 
Влюбляются в мелодии души

 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,

А з правди, чесноти і довір"я.

У кого - з вірності у коханні.

У кого - з вічного поривання.

У кого - з щирості до роботи.

У кого - з щедрості на турботи.

У кого - з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!