"Просіть - і буде вам дано" Мф. 7:7 *** і у цій безкінечній тисняві короткозорості подаруй мені Господи легкості і прозорості так щоб контури тільки і більше причин для радості так щоб зовсім ніколи мені не боятися сірості
вбережи мене Боже від заздрості і від злості заплітай мені рими у вірші і сни у волосся подаруй мені Боже жменьку своєї милості так щоб все найчорніше разом з дощами змилося
За гранню моєї уяви ти зводиш мости,
Коли я ночами по вулицях тиняюсь з тінями.
Говорю з книжками, речами, фото, листами, Заточеними, зацикленими, загостреними під твоє ім’я...
І всі мої минулі історії ведуть до тебе,
А всі мої “люблю” чекали твоєї присутності.
У мене до тебе рідність, тотожність, потреба
Твого запаху,
У мене до тебе пожежа, пожарище чи й стихія, по-суті.
Так ніби наш світ розполовинений небом
І в ньому для нас, на двох, окрема країна,
Окремі ворота, окремі долини ніби
І я до країни тієї для тебе ключі,
Включай мене швидше. Скоріше мене включи...
Ти знаєш усі мої кнопки, усі загадки,
Включи мене швидше, допоки ідуть дощі,
Допоки під ноги лягають вогні і шляхи
Допоки заховані в постіль мої страхи,
Включи мене швидше.
Скоріше.
Я – твої ключі.
Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати.
Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти.
Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі.
Так набувають сенсу зустрічі випадкові,
колись давно пережиті. Так виростають ріки
з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі,
робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові.
Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші,
свої обживають ніші, а сни обживають душі.
І ще не стає тепліше, але не стає холодніше.
І люди стають простіші, якщо не стають добріші,
і обживають що можуть, але стараються дуже.
З непевних і темних видив викреслюються предмети,
дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди,
такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети.
Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти,
і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.
Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає — У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану, Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: ...>>
Если пусто в душе -
значит, время сменить маршрут.
запиши в голове разборчиво,
без чернил:
если любят тебя
— обязательно подождут,
если счастье придет
— значит, ты его заслужил.
Говори зі мною про буденне. Про те, яким був твій ранок. Про що ти думаєш зараз. Чого б ти хотів на вечерю. Не бійся сказати, що тобі щось болить. Не остерігайся видатися слабким. Я знаю, в чому ти сильний. Я бачу й твої слабини. Я не цілитиму у твої ахіллесові п’яти. Розкажи, хто тебе розізлив, а хто розсмішив сьогодні. Я хочу пережити і це з тобою.
*** жодних ч/б - усе кольоровими фарбами яскравими фарами кожної ночі автівки і фотоспалахи і рими віддалені так ніби серця удари і ще не відомо хто перший і хто йому пара
по той бік забуті по цей бік ображені - порізно і важко сказати все добре чи все невдало чим далі тим глибші порізи і вищі поділки чим ближче тим більше повітря на скроні давить
все інше не варте уваги і сил на роздуми а скільки романтики марно аморе амо лише інтервали і титри і небо вроздріб купуйте недорого друзі беріть задарма
колись намагнічені лічені змучені завчені дороги долоні самці передози спокоєм нікому не винні невидимі "сильні не плачуть" хто перший хто кращий хто інший і хто дорожчий
по той бік забуті по цей бік ображені - різні сліди від коліс на асфальті відбитки пальців загублені дикі самі у великому місті на іншому боці планети на іншій станції...
***
це так як по битому склу коли ще не вмієш правильно
